Говорить до вас людина, яка понад 10 років працює дизайнером. Хто бачив, як клали плитку на розчин у листопаді, хто приймав проєкти з кольоровою гамою «на око» і хто чув, як чиновник цілком серйозно стверджує: «ну а шо, ларьки ж людям треба». Я, знаєте, не вчора з пальми впав. І скажу вам чесно: інколи хочеться взяти й поїхати кудись у такі єбеня, що аж на карті їх шукати годі. Бо кожного разу, як я виходжу на вулицю й відкриваю очі — в мене починається нервовий тик.
Чому в нас усе так убого?
Та все просто. Ми застрягли у вічній схемі «швидко-зробити-дешево-авось-зайде». І цю мантру повторюють усі: від мера до останнього студента-дизайнера на практиці.
У нас немає культури поваги до середовища, в якому ми живемо. Для більшості людей вулиця — це не продовження їхнього дому. Це, даруйте, прохідний двір, де можна насцяти під кущ і звалити на джипі.
Архітектура?
90% — це не архітектура. Це образи, замуровані в піноблок.
Кожен ТРЦ — це депресивна коробка у стилі «на нормального архітектора грошей не було, зате племінник намалював за знижкою».
Кожен новий житловий комплекс — це ода людській жадібності й повному нерозумінню того, що люди взагалі-то хочуть жити, а не виживати серед лабіринтів припаркованих машин і обдертих фасадів.
Урбаністика?
Ага, зараз.
Наш урбанізм — це коли дорогу розширюють до шести смуг, а потім ставлять лежачого поліцейського кожні 10 метрів.
Це коли тротуар через три метри впирається в тупик, бо «місце для парковки важливіше, ніж місце для людей».
Це коли головна мрія проектанта — щоб пішоходи просто випарувалися. Бо нафіг вони потрібні, ті незручні тіла. Машинам же їхати треба, а людина… та постоїть собі в грязюці.
Дизайн?
Ну тут взагалі треш-угар і содомія.
Міський дизайн у нас — це мікс самодіяльності алкоголіка, продавця рекламних банерів і фаната гіпермаркетів.
Коли я бачу черговий логотип міста, де шрифтом Comic Sans написано «Живи весело!» на тлі прапора — я тихо плачу всередині себе маленькими дизайнерськими сльозами.
Чому так відбувається?
Бо у нас немає інституту естетичного виховання. Ніхто не пояснює дітям у школі, що краса простору має значення. Ніхто не вчить поважати своє оточення.
Для більшості краса — це хатинка з золотими куполами і фонтан у формі русалки, бо «побагатому».
Додайте сюди корупцію, небажання думати на 10 років уперед і хронічну жадібність — і вуаля, маємо країну, де на місці зеленої зони виростає черговий ларьок з шаурмою, а пішоходів запаковують у лабіринти парканів.
Чи можна щось змінити?
Теоретично — так. Практично — це марафон завдовжки в одне покоління.
Треба виховувати повагу до середовища з самого дитинства. Треба звільняти некомпетентних чиновників. Треба ставити в пріоритет не кількість квадратних метрів, а якість життя.
Але для цього потрібна воля. Залізна воля.
І, чесно кажучи, я вже не впевнений, що в найближчі 10–20 років ця воля з’явиться.
Підсумок
«Робіть що можете»:
— виховуйте у своїх дітях почуття прекрасного,
— пояснюйте клієнтам, чому зелена зона важливіша за ще одне паркомісце,
— і іноді, тихенько матюкаючись, переробляйте чужу халтуру, просто щоб не було соромно дивитися людям в очі.
Отака у нас реальність.
А що ви хотіли? Казку? Казки — по п’ятницях.
Сьогодні — неділя.